Головна проблема гірників державних видобувних компаній – постійні затримки зарплатні. Шахтарі з 35 шахт, які залишилися на контрольованих урядом України територіях, працюють в надзвичайно складних умовах.

Грошей на нову техніку, закладення нових лав катастрофічно бракує. Шахти мають величезні борги, менеджмент більшості підприємств неефективний. У власності держави залишилися шахти з найгіршими геологічними умовами. Перспективні шахти були приватизовані і тепер майже всі належать групі компаній ДТЕК Ріната Ахметова. Приватні шахти зараз добувають майже 70% усього вугілля.

Через неефективність менеджменту та брак інвестицій собівартість вугілля, яке видобувають гірники державних шахт, значно вища за ціну, яку за це вугілля платять теплові електростанції. Саме тому покривати збитки шахт змушений державний бюджет. Грошей не вистачає, і профспілки регулярно навідуються до Києва, щоб нагадати про себе.

Кожен уряд обіцяє розпочати системну реформу державних шахт, але реформа поки що досі на рівні заяв.

Є два підходи до вирішення проблем гірників.

Найпростіший – прямі дотації з державного бюджету. Це консервує проблеми, але забезпечує зарплатню шахтарям. 2013-го року - за президента Януковича - на такі дотації держава витратила 15 (п'ятнадцять) мільярдів гривень. Цього цілком вистачало на зарплати, залишалося також на фінансування непрозорих схем виведення грошей з підприємств.

Другий підхід – підвищення ефективності. Таким шляхом пішли в приватній компанії ДТЕК. Собівартість на цих шахтах тепер значно нижча, адже приватний власник значно ефективніший. 2014-го року нова парламентська коаліція ухвалила рішення про те, що галузь необхідно реформувати. Обрали ринковий підхід: відмовитися від дотацій та вкладати гроші в модернізацію перспективних шахт.

Втім, в державному бюджеті дотації зняли, а програму реструктуризації вугільної галузі так і не ухвалили. Навіть не внесли на розгляд Кабінету Міністрів. Міністерство енергетики та вугільної промисловості намагається навести лад в менеджменті шахт, але поки що це не вдається. Дається взнаки спротив місцевих еліт, профспілок та чиновників, які роками налагоджували схеми виведення грошей. Тому щороку чиновники Міненерго та Мінфіну «перекидають» гроші з бюджетних стрічок, що передбачені на модернізацію, на просте покриття збитків – щоб заплатити шахтарям гроші.

Основний споживач вугілля – теплові електростанції України. Фактично, шахти та ТЕС – єдина система. Частиною досі володіє держава, частиною – один власник: корпорація ДТЕК Ріната Ахметова. В руках олігарха 70% видобутку вугілля і 8 теплових електростанцій (ще три є у власності держави).

Законодавство України сформовано таким чином, що назвати ДТЕК монополістом не можна. Анти-монопольний комітет України зміг лише в окремому звіті визнати, що на ринку є «ознаки монопольного становища» і "повністю відсутні ринкові умови". Ціну на вугілля та ціну на електрику, яку продукують з цього вугілля, визначає Національна комісія з питань регулювання енергетики та комунальних послуг.

Теплоелектростанції покривають 30-40% потреби України в електриці, тому щоосені уряд так уважно перевіряє запаси вугілля.

Купівля вугілля у так званих ДНР та ЛНР називається «придбанням вугілля в підприємств, зареєстрованих на підконтрольній території Україні, що здійснюється під наглядом ДФС та СБУ».

Фактично, вугілля їде з окупованих територій. Вся справа в технології: 5 з 12 діючих теплоелектростанцій працюють на антрациті. Це специфічний тип якісного вугілля, і замінити його іншим неможливо – потрібна реконструкція всього котла станції.

Всі шахти, що добувають антрацит, опинилися на території, контрольованій терористами та бойовиками. На підконтрольній уряду території залишилися лише поклади вугілля марки «Г» (газова) – його використовують решта 7 станцій.

Власне, для того щоб отримати антрацит, в ТЕС є три способи: завезти з непідконтрольних територій (за тією ж ціною що і в державних шахт) чи завезти з Росії чи ПАР за ціною імпорту, тобто значно дорожче.

Розглядають також можливість переобладнання котлів ТЕС на вугілля марки «Г», але це коштовна інвестиція. Про плани переобладнання котлів поки що заявила лише одна станція – Змієвська, яка належить державі. До кінця року станція планує отримати лише технічне рішення, не більше.

Історія з підняттям ціни на вугілля – прекрасний приклад детективу, де правильне (формально) рішення ухвалили в неправильний час. В результаті ми стали платити за електрику (генеровану з вугілля) більше, а шахтарі більше отримувати не почали…

Так званий ринок електроенергії та енергетичного вугілля в Україні насправді ринком не є – і ціну на вугілля, і ціну на електрику з нього встановлюють чиновники.

Це, по суті, планова економіка. І в процесі ринкових реформ ситуацію необхідно змінювати. Це передбачає і створення ринку вугілля, і створення ринку електроенергії – відповідні зобов'язання зафіксовані в плані реформ та міжнародних зобов'язаннях України. Але цього досі не зроблено.

Натомість регулятор (НКРЕ КП) вирішує змінити процес ціноутворення і прив'язати ціну на вугілля до індексу на біржі в місті Роттердам. Це стандартна європейська практика, хоч до цієї ціни регулятор додає видатки на транспортування вугілля з Роттердаму в Україну, застосувавши так званий принцип імпортного паритету.

Формально – потрібний крок. Фактично ж, в ситуації, коли ринку немає, він призвів до збільшення прибутків теплової генерації. Бо що вища ціна на вугілля, то дорожча їх електрика.

Державним шахтам краще не стало – їх збитки все одно значно більші, і без реформ ніколи не зменшаться.

Влада сподівається, що вища ціна на вугілля дозволить також купувати антрацит за кордоном, аби не залежати від бойовиків. Але поки що черги нових човнів з Південно-Африканської республіки в порту "Південний" не видно. А реальної собівартості вугілля, яке приїжджає з окупованих територій, ми теж не знаємо. Цілком імовірно, що у вагонах - антрацит, видобутий вручну у «чорних копанках», які з'явилися на Донбасі під час минулої – невдалої – спроби реформувати галузь.

Провести реформу галузі. Звісно, це вкрай складно, адже передбачає болісні зміни для шахтарів, менеджменту компаній та місцевих фінансово-промислових груп. Але що більше відкладати реформу, то гіршою ставатиме ситуація і для всіх, хто платить за електроенергію, і для шахтарів, і для державного бюджету.

1) Закрити шахти, які ніколи не будуть прибутковими, оскільки відпрацювали свій ресурс. Максимально оновити техніку на тих шахтах, які ще можуть працювати ефективно. Це зменшить собівартість вугілля та дозволить вийти на беззбитковість. Все це слід передбачити у програмі, яку обіцяє внести на розгляд Кабінету міністрів кожен міністр енергетики та вугільної промисловості. Але сама по собі програма не вирішить усіх супутніх проблем. Потрібні ширші реформи.

2) Створити ринок вугілля. Це вкрай важко в ситуації, коли 70% видобутку зосереджені в одних руках, але в світі є прецеденти контролю за монополіями.

3) Створити повноцінний ринок електроенергії, коли станції конкуруватимуть між собою та будуть зацікавленні в зменшенні собівартості. Відповідний законопроект "Про ринок електроенергії" вже понад півроку перебуває на розгляді у Верховній Раді.

4) Щонайменше, продати нарешті компанію «Центренерго», яка регулярно опиняється під прицілом критики щодо непрозорих закупівель вугілля. Приватний власник буде зацікавлений в закупівлі за мінімальними цінами. Чергова дата проведення конкурсу з приватизації "Центренерго" - перше півріччя 2017 року.

Це найскладніша частина проблеми. Все, що стосується розвитку вугільної промисловості – тимчасове.

Світ давно відмовляється від вугілля, яке відповідає за більшість викидів CO2 в повітря а відтак – за глобальне потепління.

Україна однією з перших приєдналася до так званих «Паризьких угод» і взяла на себе зобов'язання зменшити викиди. При цьому більшість викидів в повітря в Україні забезпечує саме енергетика.

У Великій Британії уже закрили останню шахту, в Шотландії – останню теплоелектростанцію. Про відмову від вугілля починає говорити навіть Австралія, що досі має величезні поклади. Найбільші світові банки зарахували інвестиції у вугільну галузь до переліку заборонених. Час вугілля минув.

Це слід відобразити в енергетичній стратегії України, яка має відповісти на питання: "Скільки вугілля і скільки часу ще потрібно державі".

Її готують уже третій рік, але через суперечки в підходах ніяк не можуть затвердити.

Закриття та консервація частини шахт призведуть до звільнення величезної кількості робітників. Загалом на державних шахтах працюють понад 50 тисяч гірників. Після реформи без звичної роботи залишиться кожен п'ятий. Йдеться не лише про шахтарів, адже на поверхні працює не менше персоналу (здебільшого неефективно).

Втім, це не означає що всі опиняться на вулиці. Досвід реформ 1990-х років, які залишили цілі міста Донеччини та Луганщини без копійки, а "реформаторів" з нерухомістю та бізнесом в Києві, має чогось навчити.

Ще торік в Україні за сприяння британського посольства розробили "Програму реструктуризації людського капіталу у вугільній галузі". У перекладі на людську мову це означає, що експерти запропонували кілька способів створення умов для того, аби шахтарі знайшли нову роботу. Це і максимальне використання інфраструктури шахт (на їх базі можна створювати цілі технопарки та поля для відновлювальної енергетики). І перенавчання тих, хто ще має бажання вчитися, а також допомога у відкритті свого бізнесу. І, звісно, компенсації.

Все це потребує грошей, але якщо реформу не почати, то ми змушені будемо платити щороку за власне небажання до змін.